Промова на випускних урочистостях
в Українському Католицькому Університеті

(Львів, 7 липня 2007 року)

Преосвященний Владико, всечесніші отці, пане міський голово, високоповажні професори, дорогі гості й родичі, дорогі випускники!

Для мене справді велика честь нині бути тут і звертатися до випуску Українського Католицького Університету 2007 року. Цей момент символічний з багатьох оглядів: недавно ви відсвяткували п’яту річницю від заснування УКУ, і ви – п’ятий випуск цього Університету. Цим ви продовжуєте славну традицію ваших попередників зі Львівської Богословської Академії та Українського Католицького Університету, заснованого в Римі 1963 року Патріярхом Йосифом Сліпим.

Це історичні часи: скоро настане 16-та річниця української Незалежності, а ще тоді, коли ви народилися, сама її ідея здавалася не більш ніж мрією. Ми бачимо країну, яка намагається скинути з себе жахливий спадок радянського режиму і збудувати інституції, вкрай потрібні для демократії та вільного суспільства. Ми перебуваємо посеред процесу, в якому Україна – держава на перехресті Сходу і Заходу – намагається знайти своє місце у світі глобалізації та більшої економічної взаємозалежности.

Однак цей момент символічний ще й з інших причин – може, не таких вагомих. Як я зрозумів зі слів о. Ґудзяка, я не лише наймолодший із промовців, які виступали на випускних урочистостях УКУ, а й перший промовець із української діяспори, народжений в Західній півкулі. Для мене це не лише велика честь, а й нагода поділитися з вами – на прикладі власної біографії – думками про роль України і Української Католицької Церкви в житті мого покоління діяспори.

Але спочатку трохи про моє походження та походження моїх батьків. Родина мого батька походить із села, що неподалік міста Збаража Тернопільської области. Моя мати народилася біля Перемишля. Мій дід по матері був українським католицьким священиком, як і мій прадід та прапрадід. Дядько моєї бабусі, єпископ Сотер Степан Ортинський, був першим українським католицьким єпископом у Сполучених Штатах, якого Митрополит Шептицький послав до Америки 1907 року, щоб згуртувати тамтешніх вірних.

Під час Другої світової війни, коли радянська армія наступала на Галичину, мої діди та батьки, як і багато інших, втекли на Захід, а після закінчення війни опинилися в таборі біженців під управою ООН у Баварії. 1947 року моя мати, а 1949 року батько ще підлітками емігрували разом зі своїми батьками до Сполучених Штатів Америки й оселилися в Детройті. Там я народився 1957 року.

Українська Католицька Церква з багатьох оглядів була саме тією інституцією, довкола якої гуртувалася більшість повоєнної української діяспори. Церква стала осердям духовного, суспільного та громадського життя. Було засновано українські парохіяльні та світські суботні школи, де моє покоління вивчало українську мову, а також історію, географію, літературу й культуру України. Ми навчилися цінувати величезну жертовність і відданість попередніх поколінь у боротьбі за незалежну Україну, за збереження її мови та культури й дізналися про важливу роль Української Католицької Церкви у тій боротьбі. Десятки тисяч священиків, монахів і монахинь, мирян – чоловіків, жінок і дітей, яких переслідував радянський режим, але які тримали при житті підпільну Церкву, – це свідчення стійкости й витривалости вірних в Україні. Підтримувати віру в діяспорі було легко, якщо порівнювати з жертовністю тих, хто переніс совєтські часи в Україні, – сила останніх додавала сили й нам, і за це ми, діяспора, завше дякуємо їм і схиляємо перед ними голову.

Українська діяспора має зв’язки по всьому світові, і часто Українська Католицька Церква є в них сполучною ланкою. Я переконався в цьому на власному прикладові.

Здобувши ступінь у навчальному закладі в Оксфорді, я з кількома друзями проїхав на вантажівці від Лондона до Кейптауна в Південній Африці. Та мандрівка тривала майже вісім місяців. Прибувши до Кейптауна, я поплив через Атлантичний океан до Уругваю на 12-метровому вітрильнику, а потім помандрував до Буенос-Айреса, щоб навчитися іспанської мови.

Коли я прибув до аргентинської столиці, то нікого там не знав, не вмів говорити іспанською і майже не мав грошей; проте я мав безцінну інформацію – адресу і номер телефону української католицької церкви. Саме через Церкву мені вдалося познайомитися з багатьма аргентинськими українцями, зокрема з Мартою Стернюк. Марта допомогла мені знайти житло і роботу; вона годинами сиділа зі мною, допомагаючи вправлятися у розмовній іспанській мові.
Її батьки втекли з України до Аргентини, а мої – до Сполучених Штатів. Вона лише трохи вміла розмовляти англійською, а я щойно починав вивчати іспанську, але ми були неначе сусіди, що росли разом, бо нас тісно пов’язувала між собою спільна мова – українська, спільна релігія і спільна спадщина.

Лише через десять років я зміг по-справжньому віддячити їй за дружбу і гостинність: прибувши до Львова 1991 року як перекладач-волонтер для іспанської телекомпанії, що висвітлювала інавгураційне повернення Кардинала Любачівського до України, я спромігся влаштувати для Марти 30-хвилинне інтерв’ю й особисте вітання від її дядька, якого вона та її батьки не бачили понад сорок років: це був нині покійний єпископ Володимир Стернюк – багаторічний провідник катакомбної Церкви.

Релігія була однією з тих найважливіших сил, які підтримували український дух і в Україні, і в діяспорі. Саме тому я і моя родина так підтримуємо Церкву, і саме тому Фундація родини Гевків заснувала стипендійний фонд підтримки короткотермінових програм навчання у Західній Европі та Північній Америці для семінаристів і клириків – студентів УКУ, які виявляють виняткові академічні здібності чи особисті якості, які є вірні настановам Української Католицької Церкви і які мають потенціял для того, щоб стати сучасним, відкритим до нового, духовенством.

Церква потребує добрих священиків і богословів – такого духовенства, яке повело б українську паству в нове століття; духовенства, яке об’єднало б українців кожної віри на універсальних засадах надії та любови; яке не відставало б від найкращих зразків того, що пропонує Рим.

Але лише їхньої праці не досить. Ті з вас, хто робитиме світську кар’єру поза Церквою, матимуть також важливу роль у розбудові України й підтримці тих універсальних засад.

Як уже було зауважено іншими, сама назва УКУ відображає природу тієї освіти, яку ви здобули, її глибину: Український – культурний, суспільний і національний контекст, який визначає, ким ви є, і впливає на те, як ви бачите світ; Католицький – універсальний та екуменічний релігійний вимір, який є духовним і моральним підґрунтям ваших студій; Університет – місце, призначене для того, щоб творити науку і вчитися.

У цей дуже особливий день дозвольте мені скористатися нагодою і закликати вас, випускників 2007 року (незалежно від того, яку кар’єру ви робитимете: церковну чи якусь іншу), щоб унікальні знання і вміння, набуті впродовж плідних років навчання в УКУ, ви застосовували, творячи справедливе, моральне, незалежне, демократичне і вільне українське суспільство. Кожен із нас матиме нагоду зробити свій внесок – хай і невеликий – там і тоді, де найменше можна цього сподіватися. Як ми знаємо з досвіду, дуже багато може статися (чи змінитися) всього за один день.

Я хочу поділитися з вами оповіддю про один день, який не лише змінив моє життя, а й, може, по-своєму допоміг змінити хід української історії. Як ви знаєте, путч, що призвів до кінця Радянського Союзу, стався в Москві 19 серпня 1991 року (дата ще й тим символічна, що за старим стилем на неї припадає празник Преображення). Тоді я мешкав у Києві і працював виконавчим секретарем Міжнародної дорадчої ради при Верховній Раді, тож мені пощастило провести три дні путчу в будинку Верховної Ради.

Коли стало ясно, що путч провалився, на 24 серпня було скликано надзвичайну сесію Верховної Ради для обговорення реакції України на події в Москві. Пополудні 23-го на третьому поверсі будинку Верховної Ради зібралася Народна Рада, щоб обговорити свої дії на надзвичайній сесії наступного дня (на той час Народною Радою називалася демократична фракція у Верховній Раді). Мені пощастило побувати на тих зборах.

Там зав’язалася гаряча суперечка про те, як має діяти Народна Рада: чи поставити на голосування проголошення незалежности, а вже згодом виступати проти Комуністичної партії, чи виступити проти Комуністичної партії негайно й очікувати пізнішого проголошення незалежности. Нарешті вирішили негайно добиватися незалежности й вимагати прийняття низки постанов: про розпущення всіх організаційних структур КПРС–КПУ на території України та скасування актів реєстрації КПУ, про націоналізацію майна та фінансових ресурсів КПРС–КПУ на території України, про передання націоналізованого майна у власність рад народних депутатів відповідних рівнів, про відновлення Міністерства оборони України, звільнення з-під арешту Степана Хмари тощо.

Коли готували проєкти цих постанов, до мене підійшов Іван Заєць, бідкаючись, що Народна Рада аж ніяк не зможе виготовити потрібні 450 копій кожного з проєктів, які треба було роздати депутатам наступного дня для голосування. Хоч у ті часи знайти копіювальні машини було нелегко, все ж у Секретаріяті Верховної Ради їх було кілька, тож я запитав Івана, чому він просто не попросить Секретаріят зробити потрібні копії. Він розсміявся і зауважив, що Секретаріят контролюють комуністи, які зроблять усе можливе, щоб тих копій не було виготовлено. Я сказав йому, що маю невелику копіярку Canon (на один аркуш), а недавно одержав з Москви пачку паперу на 2500 аркушів, тому охоче візьмуся за виснажливе завдання – зробити всі потрібні копії для Народної Ради. Іван ухопився за мою пропозицію.

Коли було остаточно підготовлено проєкти постанов, я взяв їх до бюра покійного тепер Олександра Ємця на вул. Садовій, 3, і разом з одним зі студентів Київського університету провів увесь вечір і ранній ранок, розмножуючи кожну постанову в 450 примірниках. О 6-й ранку 24-го я доправив копії заступникові голови Народної Ради. Сесія Верховної Ради почалась о 10 годині; комуністи дивувалися, коли побачили роздруковані постанови. А пополудні того ж дня Верховна Рада проголосила Україну незалежною і ухвалила багато з тих постанов, які я розмножив. Радянському Союзові по-справжньому настав кінець.

Хоч ніхто не знає, як би все сталося, однак нині, спостерігаючи за розгортанням демократичних процесів у незалежній Україні, я часто замислююся, що могло б бути й по-іншому, якби мене там не було того вечора з моєю невеличкою копіяркою і пачкою паперу.

У цей урочистий день ви з повним правом пишаєтеся своїми звершеннями. Однак це також сумна мить, яка позначає кінець того, що ви переживали і чим ділилися зі своїми колегами та друзями. Завтра ви розійдетеся різними шляхами, але спогади про те, що ви пережили разом, і про дружбу, яка вас пов’язувала, залишаться з вами на всі прийдешні роки.
Не губіть одне одного, пишайтеся, що ви – випускники УКУ, завше допомагайте одне одному і цій інституції, яка справила такий великий вплив на ваше життя.

Тріумфи й досягнення, що їх ми нині відзначаємо, – не тільки ваші; вони належать усім, хто довкола вас: вашим родичам, ближнім, вашим викладачам і друзям. Тому я закликаю вас до активної участи у розвитку ваших громад. Домагайтеся чесности від ваших провідників і самі дотримуйтесь у своєму професійному житті найвищих стандартів порядности й моралі. Це ті громадянські й духовні цінності, які додають ваги і гідности дипломам, що їх ви нині одержите.

Пильнуйте того особливого моменту, тих унікальних обставин, у яких ви могли б зробити власний вагомий внесок на користь своєї країни і своєї громади. У мене цей особливий день був 23 серпня 1991 року; буде свій і у вас. Чувайте, щоб зловити нагоду, зловити мить у той особливий день, коли кожен з вас зможе щось змінити – хтось менше, хтось більше.

Перед вами поставатимуть спокуси праці поза Україною. Добре подумайте перед тим, як виїжджати, бо Україна потребує вас. Ви – майбутнє країни, незалежно від того, до чого належатимете – до духовенства чи мирян, і хоч де ви шукатимете успіху: в богослов’ї, історії, музиці, соціяльній роботі, мистецтві, науці чи бізнесі. На вас покладають надії мільйони. Ви і подібні до вас – та скеля, на якій далі будуватимуть справедливу, моральну, незалежну, демократичну і вільну Україну.

Вступаючи у нову захоплюючу смугу життя, роблячи ще один внесок на користь своєї родини, країни, віри, не забувайте про українську діяспору, розсіяну по всьому світові, яка за вас уболіває, бо її пов’язує з вами спільна віра, історія, боротьба. Ваш вирішальний день прийде, тож будьте готові: усе може змінитися за той один-єдиний день.

Бажаю вам всього найкращого і з нетерпінням чекаю того часу, коли, як член Сенату УКУ, стежитиму за шляхами вашої кар’єри. Нехай Церква і віра буде для вас тим, чим вона була для багатьох ваших попередників. Прийміть мою щиру подяку за честь звертатися до вас нині. Хай Бог благословить вас, ваші родини і цю незвичайну інституцію.

Іван ГЕВКО