Модернізаційні процеси – становлення масової політики, створення національних держав, демократизація суспільного життя – викликали несприйняття, несхвалення Католицької Церкви. Демократизм і націоналізм, які стали “винаходом” модерности, Ватикан сприймав як загрозу усталеному, освяченому традицією порядку речей. На початок Першої світової війни політика самоізоляції та протиставлення модернізаційним процесам вичерпали себе і ставали небезпечними для майбутнього Католицької Церкви. Якою стала відповідь Ватикану на виклики модерности? Як Римська курія виробила своє ставлення до модернізації суспільства та політичного життя? Як, чому і яким чином змінилося ставлення Апостольської Столиці до національних рухів за створення нових національних держав, зокрема, в Східній Европі? Відповідь на ці питання допоможе дослідити процес сприйняття Ватиканом модернізації та поступового пристосування явищ модерности до традиції Католицької Церкви так, що вони стали освяченими традицією.

На початок ХХ ст. Римська курія стала на шлях активної боротьби з “модернізмом”. За часів понтифікату Папи Пія Х боротьба з “модернізмом” вилилася в переслідування та усунення від душпастирства представників клиру, що прагнули демократизації устрою Католицької Церкви, а антимодерністська присяга для чинного клиру стала обов’язковою. Така ретроградна відповідь на вимоги модерного суспільства, потреби якого розуміла частина духовенства, особливо представники Католицької Церкви Сполучених Штатів Америки, ще більше загострила внутрішні проблеми Церкви та підсилила її зовнішню ізоляцію напередодні Першої світової війни. Наступник Пія Х, Папа Венедикт ХV, активно шукав нові підходи до ролі Церкви в суспільстві, особливо він був зацікавлений у виробленні нового бачення ролі та місця Католицької Церкви в модерному світі .

У Східній Европі відповідь Католицької Церкви на модернізаційні процеси була трохи іншою. Тут католицьке духовенство в багатьох випадках стало volens nolens учасником, а деколи і носієм модернізаційних процесів, при цьому часто маючи власні модернізаційні проєкти. Наприклад, у Галичині, в житті української і польської спільнот, Католицька Церква латинського та грецького обрядів відігравала значну роль. Для обох народів Церква стала виразником національних та державницьких аспірацій. Церква з її чіткою і збюрократизованою, в доброму сенсі цього слова, організацією стала фактором модернізації. Треба мати на увазі, що Габзбурзька імперія пропонувала особливу форму модернізації: тут агентом модернізації стало насамперед державне чиновництво. В ситуації з позбавленими власної еліти русинами-українцями Греко-Католицька Церква виробляла і впроваджувала концепцію модерної української нації. Серйозний тиск Католицька Церква відчувала з боку новонароджених польських і українських світських еліт, які перебували під сильним впливом націоналізму й соціалізму. Польська та українська помісні Католицькі Церкви знайшли своє місце в суспільстві, що зазнавало модернізаційних змін, вони знаціоналізувалися. Ватикан був змушений враховувати ці особливості у своїх стосунках як із єпископатом помісних Церков, так і з урядами нових держав, державних утворень, що виникли після 1918 р. Вирозуміле й прагматичне ставлення Ватикану до виникнення нових національних держав та до активної участи в цих процесах місцевого католицького духовенства, так само, як і активна позиція у багатьох питаннях становлення молодих націй, свідчить про зміни в трактуванні Римською курією націоналізму та національної держави загалом.

Наприкінці Першої світової війни Апостольський Престол у Східній Европі зустрівся з новими реаліями. На зміну звичним для нього імперіям прийшли державні утворення іншого типу, а саме – національні держави, виникнення яких часто супроводжувалося міжетнічними конфліктами. Яскравим прикладом міжетнічного конфлікту у реґіоні став українсько-польський конфлікт у Галичині, що спалахнув у листопаді 1918 р. У ході конфлікту обидві сторони застосовували дуже модерні практики – етнічні чистки з масовими вбивствами, руйнуваннями, таборами для інтернованих, поширення також набули злочини проти католицького клиру та руйнування і десакралізація церковних приміщень.

Хронологічні рамки книги – 1914-1923 рр., тобто здебільшого час понтифікату папи Венедикта ХV. Саме цей понтифікат став відправним пунктом для змін. Складні роки Першої світової війни та повоєнного мирного врегулювання були для Католицької Церкви часом пошуку місця і ролі в модерному світі. Замість традиційно негативного ставлення до модерного суспільства й намаганням самоізолюватися від нього приходить бажання та спроби знайти порозуміння і сформулювати значення Церкви у модерному світі.

У Східній Европі Ватикан зіткнувся з іншим типом модернізації, яскравим виявом якого стало творення національних держав після розпаду багатонаціональних імперій. Цей процес призвів до виникнення міжнаціональних конфліктів. Тут Апостольський Престол фактично відмовляється від різко негативного ставлення до націоналізму та до виникнення національних держав, а успішно знаходить modus vivendi з новою Східною Европою, встановлюючи дипломатичні контакти, дипломатичні стосунки з Польщею, Литвою, Українською Народною Республікою, з Росією Тимчасового уряду та навіть з більшовицькою Росією.

Українсько-польський конфлікт у Галичині (1918-1921) став виразною маніфестацією націо- і державотворчих стремлінь достатньо змодернізованих українського і польського суспільств. Діяльність Римської курії, її дипломатів стосовно українсько-польського конфлікту в повоєнній Польщі стала спробою вироблення позиції в ситуації міжнаціональних конфліктів між католиками та пошуком шляхів залагодження цих конфліктів як через державні, так і через еклезіастичні інститути влади. Особливістю українсько-польського конфлікту, який виявився найзатяжнішим і найкривавішим, стала приналежність ворожих сторін до різних обрядів Католицької Церкви – латинського і грецького. Цей конфлікт викликав особливе занепокоєння Римської курії, яка саме намагалася активізувати свою діяльність стосовно православної Росії. У ватиканських планах “навернення” Росії важлива роль відводилася українському греко-католицькому та польському римо-католицькому духовенству, на яких покладалася можлива місійна робота серед православного населення.

У складний воєнний і повоєнний період провід Католицької Церкви намагався знайти новий підхід до таких визначальних явищ модернізації як демократизація суспільно-політичного устрою та національні рухи за утворення власної державности. В другому випадку політика Ватикану продемонструвала більшу гручкість, толерантність і прагматизм та запропонувала зовсім нові ролі для Католицької Церкви – посередницьку, миротворчу та гуманітарно-допомогову, які сьогодні розглядаються як традиційні.

Доповідач – д-р Ліліана Гентош, кандидат історичних наук за спеціальністю “всесвітня історія”, науковий співробітник Інституту історичних досліджень Львівського Національного університету імені Івана Франка, автор низки наукових статей, що вийшли друком українською, англійською, польською і німецькою мовами. У 1998-200 рр. стажувалася в Гарвардському університеті (США), брала участь у наукових конференціях та семінарах в Україні, США, Швеції, Австрії.