Спільнота Українського Католицького Університету сумує з приводу смерті о. Павла Когута, який відійшов у вічність 22 листопада 2006 року. Він був великим прихильником УКУ і господарем легендарної української „Оселі” – шматочка гостинної землі у Маквілері (Франція), де протягом чотирьох десятиріч зупинялися численні українські родини, діти, громадські діячі, артисти, письменники, художники, священики та єпископи.

„Отцеві Павлові Когуту належить подвиг утвердження української ідеї у Західній Європі. Він був амбасадором України в той час, коли залишалося тільки надіятися на можливість власної держави. Його життєвим кредо було збирати молодь і передавати їм цінності українського народу і Церкви, коли України ще не було на карті світу. Він вмів щиро давати, бо розумів, що є лише посередником, який роздає Божі багатства. О. Павло ніколи не залишався осторонь, його завжди цікавило те, що відбувалося навколо нього. Залишивши багато років тому свої рідне село, він продовжував про нього дбати”, – згадує о. Михайло Димид.

„Це людина, світло якої буде ще довго нас освітлювати. Він приймав останнього так, як першого. Для нього не мало значення, чи це приїхав єпископ, чи бомж, він однаково відкривав свої обійми для тих, хто приїжджав в його „Оселю”, – ділиться своїми спогадами іконописець Іванка Крип’якевич.

„24 жовтня о. Павло востаннє відвідав УКУ. Повен енергії і планів, він постійно був оточений молодими людьми, яких із радістю слухав, і які з великою радістю слухали його, – каже Петро Дідула, редактор журналу „Патріархат”. – І я мав нагоду короткої з ним розмови. Цікавила мене одна конфліктна справа і його ставлення до неї. На моє запитання отець усміхнувся і відповів: „Батько мене вчив: якщо тебе чіпає якийсь конфлікт, обривай полу й тікай звідтіля, що є сили”. Такою була відповідь священика, через життя якого пройшли тисячі людей, доброзичливих і не зовсім, захоплених його харизмою і корисливих. Своїми ініціятивами та ідеями на малесенькому шматочку гостинної французької землі у Маквілері він витворив своєрідну країну- когутіану. Громадянами цієї країни почуваються ледь не всі, хто бодай раз спілкувався з отцем Павлом. Характерним для них є те, що в якому б жахливому настрої вони не перебували, при одній лише згадці про отця Павла вони обов’язково усміхнуться”.

Вічная пам’ять!