Дорога cпільното УКУ!

Нас усіх глибоко вразила звістка про відхід у вічність отця Івана Кубая. Від імені усієї спільноти Українського Католицького Університету складаємо щирі співчуття дітям бл. пам’яті о. Івана – працівникам УКУ п. Донаті Бобрик та п. Ярославові Кубаю. У ці дні розділяємо Ваш смуток і єднаємося молитовно з Вами та з усіма тими, хто знав і шанував Покійного.

Греко-Католицька Церква втратила невтомного трудівника на ниві Христовій, одного з останніх випускників Богословської Академії часів ректорства Патріарха Йосифа. Отець Іван Кубай все своє життя присвятив проповідуванню Доброї Новини в нелегкі часи переслідувань. Він прийняв рукоположення на священика з рук преосвящ. Никити Будки в час воєнного лихоліття 1943 року. Працював парафіяльним священиком, дбаючи про душі своїх вірних. Вчив їх любові до Бога й України. Був великим патріотом і ціле своє довге життя вірив в свободу Церкви і України.

Важко було бути оптимістом після 1946-го – коли нищили Греко-Католицьку Церкву. Він тоді виступив на священичому соборчику зі словами, що “віру не міняють”, і відмовився підписати режимне православ’я. Важко було йому і в дні, коли мусив утікати з дружиною і малими дітьми, переїжджаючи з місця на місце, ховаючись від арешту.

Великої мужності потребувало не зламатися, коли його зловили й три дні тримали без води та хліба в КДБ, а в сусідній кімнаті допитували партизан. Скільки потрібно було мати віри у свій народ і Церкву, щоб, ризикуючи свободою, виконувати щоденно священичі обов’язки, йти до тих, хто кликав, хто особливо в ті дні потребував слова Божого, підтримки і надії! Де б не жив – чи в Олеську, чи в Бродах, чи в Зимній Воді під Львовом, – скрізь був відданим сіячем Слова Божого. Добрий проповідник, порадник, безкомпромісний мораліст, він умів гостро сказати, що “дозволене не завжди є благословенне”.

Був безвідмовний, їздив скрізь, де просили вірні, часто наражаючи себе і свою родину на небезпеку. Дружина і діти його завжди підтримували.

Ще 1958 року за відмову підписати православ’я отця примусово тримали в психлікарні, взяли пункцію спинного мозку, в кілька разів більшу за норму. Чудом виживши, ставши інвалідом, він і надалі невтомно виконує священичі обов’язки, перемагаючи біль. Коли Церква вийшла з підпілля, стає духівником у семінарії Святого Духа в Рудному.

Два роки отець Іван ділився своїм досвідом із молодими семінаристами, та здоров’я не дозволило працювати. Знову відправляв біля домашнього престолу. Завжди на відправи приходила громадка вірних, котрі відвідували домашню каплицю в часи підпілля.

1997 року Апостольська Столиця нагородила отця Івана Кубая медаллю і грамотою “За вірність Церкві й Папі”.

Отець охоче співпрацював з Інститутом історії Церкви: консультував, давав поради студентам і ділився з молодими семінаристами та священиками досвідом священичого життя.

Кілька останніх років був прикутий до ліжка. Помер у святості 3 липня 2009 року Божого.

Вічна Йому пам’ять!

У п’ятницю, 10 липня, після Божественної Літургії відбудеться Панахида, на яку запрошуємо всіх помолитися, щоб Всемилостивий Господь упокоїв душу Спочилого, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, а вічна радість таїнственного єднання з Господом у Його Царстві, яке Він для нас приготував.