На вічну пам’ять Омеляна Пріцака

Відійшов у засвіти до Божого милосердя Омелян Пріцак – науковець світової слави, вимогливий і харизматичний педагог, сповнений довіри до своїх учнів; людина великої душі. Будучи засновником нової наукової галузі сходознавства – алтаїстики, автором ідеї заснування та промотором Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету (УНІГУ), автором більше тисячі фундаментальних наукових книг, статей та рецензій, редактором багатотомного видання «Гарвардська бібліотека ранньої української літератури», засновником Інституту Сходознавства Академії Наук України, Омелян Пріцак був достойним учнем своїх великих вчителів Івана Крип’якевича та Агатангела Кримського, а щодо організації наукових структур навіть перевершив їх. Тим самим він запевнив такий важливий для життя народу зв’язок поколінь науковців – людей, що із хаосу фактів вилонюють історію буття цього народу, досліджують те, без чого цей народ не може бути правдивим ані перед собою, ані перед сусідами, ані перед Богом.

***
Омелян Пріцак народився неподалік Самбора у 1919 році у робітничій родині. У Львівському університеті вивчає історію України та сходознавство. У Львові юний студент потішався науковим проводом Івана Крип’якевича. У 1939 році стає аспірантом визначного вченого-орієнталіста Агатангела Кримського. Хоч і не довгим було це наукове спілкування (Кримського звинуватили в «українському націоналізмі» і відправили по етапу на Далекий орієнт, де 1942 року він помер), воно залишило слід на все життя молодого науковця. Холодний подих війни не оминув і Омеляна Пріцака. Двічі він утікав із полону, переносив на собі усі труднощі політичного біженця-емігранта. Із завершенням війни продовжив навчання в Берлінському університеті. У 1951 році став доцентом кафедри Історії Євразії та алтайської філології Ґьоттінгенського університету. На початку 60-х береться за організацію нової науки – алтаїстики, яка щойно робила свої перші кроки. Створює нову міжнародну наукову організацію – «Арало-алтайське товариство» – і засновує періодичне видання «Ural-Altaische Jahrbűcher». Двотомна енциклопедія «Philologiaе Turcicaе Fundamenta», промотором й автором значної частини статей якої став власне Омелян Пріцак, створила базу для подальшого вивчення цілого ареалу малодосліджених мов алтайського краю. Будучи визначним вченим-сходознавцем, він проклав мости між науковцями Заходу і Сходу, включно з науковцями Радянського Союзу.

Хоч упродовж перших творчих десятиліть Омелян Пріцак і працював головно у царині алтаїстики та тюркології, він завжди тримав у полі зору історію України. У різних обставинах і контекстах він повторював: «Щоб знати історію України, треба вивчати історію інших народів». З цього огляду його ґрунтовне вивчення східних мов та історії східних народів є ніщо інше, як багатогранне, винесене поза стисло етнічні межі, вивчення української історії та культури. Проф. Юрій Кочубей справедливо називає його «шістдесятником». Хоч і жив він у вільному від переслідувань за переконання світі, все ж його старання розвинути саме українську історичну науку підсилювались тією ж радянською ідеологією, яка руками своїх псевдонауковців фальшувала історію. Проф. Пріцак вніс вагомий вклад у переорієнтацію світової медієвістики. Наслідком цього стало відзискання українського спадкоємства щодо історії Київської Русі, яка у європейських і північноамериканських країнах трактувалася здебільшого як ранній етап виключно російської історії.

У 1964 році Омелян Пріцак став професором Гарвардського університету. Він мав блискучі мовні здібності, читав тексти більш ніж 50-ма мовами – володів слов’янськими, романськими, германськими, скандинавськими мовами, а також низкою східних мов, зокрема, арабською. Був одним із найкращих у світі спеціалістів із тюркських мов, число яких він зрештою і визначав, розділяючи серед них мови від діалектів (а часом змінюючи свою думку щодо лінґвістичного рубежу і числа!). У 60-х роках історія України та інституційно-організаційна праця в галузі українознавства стають пріоритетними у житті Омеляна Пріцака.

Саме тоді, в 1967 році, він подав ідею створити при Гарвардському університеті Український науковий інститут (УНІГУ). Сьогодні нелегко собі уявити, які ідеологічні, науково-політичні та фінансові труднощі слід було подолати йому, його близькому співпрацівникові, провідному візантиністові Ігореві Шевченкові та ширшій українській науковій і громадській спільноті, щоби в 1973 році такий Інститут міг розпочати свою працю. Були створені кафедри – української історії ім. Михайла Грушевського, українського літературознавства ім. Дмитра Чижевського й української філології ім. Олександра Потебні. Журнал „Harvard Ukrainian Studies” під редакторством Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка став одним із найпрестижніших славістичних журналів, який відзначався широтою поглядів і особливо вимогливою редакційною політикою.

Свій унікальний науковий авторитет, який було відзначено різними нагородами й членством у багатьох академіях, він повністю скерував на будування українознавства на широкій платформі. Своїм студентам він подавав унікальну можливість пізнавати історію України в ширшому контексті. Для прикладу, будучи студентом Гарвардського університету, я слухав у нього курс лекцій на тему „Українська історія в євразійському контексті”. На щотижневих семінарах по четвергах о 16:00 в УНІГУ виступали найкращі в світі славісти, історики, візантиністи, тюркологи, орієнталісти.

У Гарвардській «Школі Пріцака» виховувалися, формувалися такі історики та українознавці як Орест Субтельний, Григорій Грабович, Франк Сисин, Зенон Когут, Любомир Гайда, Роберт Маґочій, Олег Ільницький, Наталя Пилип’юк, Максим Тарнавський, Роман Коропецький, Оля Андрієвська та багато інших. Вплив цієї школи поширився мало не на всі галузі української гуманітарної науки і її вихідці створили різні наукові інституції та інтелектуальні середовища як на Заході, так і в Україні.

У зв’язку з 50-ми роковинами жалобного ювілею Голодомору в Україні УНІГУ під керівництвом професора Пріцака розвинув проект дослідження цієї трагічної сторінки історії України. Результатом цього дослідження стали численні публікації, зокрема монументальна книга Роберта Конквеста „Жнива скорботи”. Цей британський науковець був найбільш визнаним совєтологом, проникливим дослідником сталінщини. Професор Пріцак зумів заохотити його звернути особливу увагу на Голодомор. Книга Роберта Конквеста кинула виклик світовій совєтології. Таких прикладів інтеграції українських питань у світову історіографію через анґажування найкращих у світі вчених різних галузей було чимало.

На початку 80-х років у рамках наукових планів УНІГУ Омелян Пріцак кинув гасло академічного відзначення тисячоліття українського християнства, в рамках якого відбулася величава конференція в Равенні в 1988. Після цього представницького форуму науковців почали виходити один за одним томи „Гарвардської бібліотеки ранньої української літератури” під редакторством Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка. Тут варто згадати, що, з метою витіснити з уваги 1000-літній ювілей християнства України-Руси, в ранні 80-і роки в Радянському Союзі були витрачені величезні ресурси на відзначення псевдо-історичного чи міфічного ювілею 1500-ліття Києва. Отож, годі переоцінити культурне, духовне, наукове і навіть політичне значення почину УНІГУ, що його з місійним запалом провадив Омелян Пріцак.

Щойно повіяв вітер змін, світової слави учений їде в Україну. Разом із проф. Григорієм Грабовичем він стає одним з промоторів створення Міжнародної асоціації українознавців (МАУ). У 1990 році його обирають членом Академії Наук України, що дає йому можливість лобіювати справу відродження сходознавства на батьківщині: очолює новостворений інститут Сходознавства ім. Агатангела Кримського, відновлює журнал «Східний світ». Академік Пріцак поспішає передати свій науковий досвід молоді. При Київському університеті він створює кафедру історіософії та очолює її. У пам’яті багатьох, кому пощастило бути під його науковим проводом, залишиться його харизматична віра в силу науки, відкритість до пропозицій і стремлінь молодого покоління та його палке прагнення бачити якнайкращий рівень і якість українознавства.

***
На завершення мені хотілося б іще поділитися кількома особистими споминами про Омеляна Пріцака. 1982 року, коли я був студентом богослов’я в УКУ в Римі, ми зустрілися з ним на площі св. Петра. Він якраз вийшов з аудієнції у Папи Івана Павла ІІ, під час якої йшла мова про 1000-ліття християнства України-Руси, відзначити яке Папа рекомендував українцям ще 19-го березня 1979 року у своєму листі-посланні «Cum superioris» до Патріарха Йосифа Сліпого та Української Греко-Католицької Церкви. На той час мої богословські студії вже були близькі до завершення. З особливим ентузіазмом професор Пріцак заохочував мене поступити саме на українознавчі студії до Гарварду, незважаючи на те, що я не мав базової славістичної освіти.

Аспірантів і докторантів на українознавчих студіях у Гарварді було небагато. Пам’ятаю той семестр, коли мені, щоб мати формальне право записатися на семінар проф. Пріцака з давньоруських літописів, згідно з вимогами історичного факультету слід було надолужити кілька базових предметів. Знаючи це, проф. Пріцак все ж запросив мене бути слухачем. Врешті-решт виявилося, що нас, які прийшли на його семінар, було троє, і всі ми були вільними слухачами. Згідно з університетськими правилами, професор – керівник кафедри – міг спокійно цей семінар не проводити і використати час для власних наукових пошуків. Але він не лише його провів, а ще й ґрунтовно готувався до кожної зустрічі з нами, свідченням чого були десятки важкеленних книжок, які він, хворий на серце, щоразу приносив із собою.

Із ще більшою увагою наш Учитель ставився до наших скромних текстів, нерідко кволих методологічно і змістовно, повторно читаючи кожний рядок кожної нової версії реферату, розділу дисертації чи статті. Як це підносило самопочуття і підкреслювало гідність молодих студентів і докторантів!

Востаннє я розмовляв з професором Пріцаком 3 квітня цього року. На питання „Як Ви себе почуваєте, пане професоре?” він відповів лаконічно: „Зле”. Але далі протягом тридцяти хвилин жваво випитував про стан політичного й наукового життя в Україні та про розвиток Українського Католицького Університету. Дуже тішився інформацією про молодих студентів, богословів, які здобувають вищі ступені, докторати в різних університетах світу, і заохочував до подальшої праці.

З вдячністю споминаємо Вас, пане професоре. Поручаємо Вас милосердному Богові. Нехай американська земля буде Вам легкою. Вічная пам’ять!