Роман ІВАСІВ

Блискучий інтелектуал, видатний організатор духовного й інтелектуального життя в Україні: засновник i директор інституту історії Церкви, голова Комісії з відновлення Львівської богословської академії, ректор Українського католицького університету — це далеко не повний перелік серйозних звершень цього молодого єпископа УГКЦ, який недавно став єпархом Парижа.

Вперше в історії української Церкви український єпископ був поставлений на єпископську катедру в соборі Паризької Богоматері (Notre Dame de Paris). Під час введення владики Ґудзяка на престол 2 грудня 2012 року в Парижі блаженніший Святослав сказав: «Сьогодні наша Церква у Франції переживає історичний момент. Ми літургійним актом інтронізації впровадили в уряд Апостольського екзарха для наших вірних у цій країні, як також у Швейцарії та країнах Бенілюксу. Цей акт ми довершили у старовинному соборі Божої Матері в Парижі, який був свідком як злету людини до вершин мудрості через геройське свідчення християнської віри багатьох поколінь святих, так і падіння до глибин безумства істоти, котра шукала олімпів людського інтелекту через заперечення самого існування Бога. Сьогодні Господь посилає вам владику Бориса як того, хто звіщатиме вам Слово Божеѕ й навчатиме вас мистецтва життя, керуючи повіреною йому Церквою як мудрий управитель».

Отож сьогодні пропонуємо розмову з владикою Борисом Ґудзяком про його інтронізацію та про завдання, які він ставить перед собою. 

– У часть у церемонії інтронізації, — розповідає владика Б. Ґудзяк, — взяли архієпископ Парижа кардинал Андре Вент-Труа та архієпископ Відня кардинал Крістоф Шенборн. На архієрейській Літургії співслужили єпископи та десятки священиків УГКЦ з різних країн світу, представники Католицької Церкви. Присутніми були також представники Православних Церков. А піша хода кількох тисяч вірян від головної церкви греко-католиків у Парижі катедри Святого Володимира, до собору Нотр-Дам, який може вмістити три з половиною тисячі осіб і був повністю заповнений нашими вірними, стала потужною маніфестацією українського духовного життя у Франції. Щиро дякую за це нашим паломникам та запевняю їх у своїх молитвах. Я був дуже позитивно вражений роботою оргкомітету, який, маючи обмежені ресурси, зумів організувати таку багатогранну святочну програму інтронізаційних заходів. Приємно мені, що наша парафія при катедрі Св. Володимира Великого, якою опікується отець Михайло Романюк, так активно анражувалася у святкування. Відбулися панахиди на могилах екзархального духовенства та Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас.Окрім того, в часі інтронізації в старому бернардинському монастирі відбулася наукова конференція, учасниками якої стали науковці не лише з Франції, а й з України та багатьох країн світу. Особливо хочу подякувати архієреям Католицької Церкви у Франції та французькому католицькому середовищу за всеціле сприяння.

– Як владика Ґудзяк, маючи досвід вищих шкіл і приятельські стосунки в поважних університетських середовищах світу, планує організувати науковий напрям у Парижі? Чи вже маєте якісь міркування? 

— Сьогодні структура української спільноти є скромна, і її давні традиції зазнають помітних змін. У багатьох випадках минулі структури не відповідають новим потребам, і слід починати наново з сучасним підходом для нового покоління іммігрантів. У Франції, за даними звіту ЮНЕСКО, в 2011р. навчалося 1 334 студенти з України. Думаю, що невеликий відсоток з цього загалу може стати ядром для формування академічної спільноти. Принаймні я б хотів, щоб Церква ставила собі це за мету. Українській спільноті буде приємно й почесно мати таке об’єднане товариство молодих і свідомих українських студентів, які збагачуватимуть наше духовне та інтелектуальне життя. Як це буде виглядати, говорити зараз годі, можемо лишень припускати… Хоча вже бачу, як почала нас об’єднувати й мобілізувати, зокрема, й спадщина Анни Ярославни, королеви Франції.

– Сарсель був містом, куди приїжджали мисливці, а зупинялися вони в готелі «Босіжур», який архієпископ УГКЦ кир іван Бучко викупив згодом. і там утворюється науковий осередок наукового товариства ім. Т. Шевченка — НТШ. До речі, в ньому міститься велика бібліотека діаспорної літератури, близько 20 тисяч томів, яка перебуває в жалюгідному стані…

— У Сарселі є редакція Енциклопедії українознавства, її картотека і архів, архіви засідань усіх секцій НТШ, колекція мікрофільмів, старих фотографій, велика кількість різнопланової кореспонденції. Там також зберігається найповніша збірка діаспорних журналів включно з виданнями «Записок НТШ» та роботами українських світил-науковців, таких як доктори Володимир Янів та Володимир Кубійович. Нам потрібно якомога швидше зробити детальний аналіз ситуації і прийняти правильне рішення.

– Що плануєте робити з цього приводу?

— Оживити й підняти її. Тому ми і потребуємо активного студентського середовища. Але й тут треба наскрізь свіжого підходу.

Окрім цього, блаженніший Святослав у своїй проповіді в Нотр-Дамі наголошував на важливому завданні для нашої Церкви в Франції — розвивати екуменічні ініціативи. Знаємо, що Париж у ХХ столітті був одним із центрів міжконфесійного діалогу між латинським Заходом і православним Сходом. А Україна для більшості французів усе ще залишається під цим оглядом terra incognita.

А ще нам потрібно використовувати нагоду пізнавати мусульманські феномени в Європі. Сьогодні Париж може бути місцем, де українська Церква формує своє бачення й розуміння зрізу мусульманського відліку ХХI століття. Париж є місцем, де можна спостерігати, вивчати, відчувати не тільки традиційну європейську культуру і християнський Захід, а й новітній іслам, нові течії постмодерну, його антиномії й багату різнопланову стихію поліетнічної культури.

– Що саме в науковому житті нині найбільше цікавить новопоставленого єпископа?

— Щодо українського наукового життя, то важливим у філософському аспекті залишається скрупульозний аналіз розвитку постмодерних течій, які характеризують сучасну глобальну свідомість. На мою думку, нашим інтелектуалам потрібно вивчати цю спадщину та вчитися зав’язувати конструктивний діалог з нею. Ми, будучи ще на початках відновлення вільної української гуманітарної думки, можемо використати Париж як платформу навчання. Я хочу, щоб моя присутність сприяла цьому і щоб більша кількість серйозних українських науковців мала доступ до поважних інтелектуальних контактів у Франції, Бенілюксі та Швейцарії.

– Якими бачите шляхи освоєння й введення ррунтовної інтелектуальної спадщини діаспори в сучасне культурне поле України?

— Тепер у світі відбуваються настільки швидкі й різкі зміни, що спостерігаємо стагнацію певних течій і традицій, які розвивалися в Західній Європі взагалі та в українській еміграції зокрема. А означений інтелектуальний набуток доволі непросто прищепити на український ррунт, його потрібно ррунтовно засвоїти й творчо розвинути. Нові виклики часу вимагають нового бачення. Як на мене, це одне з головних завдань молодого покоління. Однак маємо велику спадщину, якою не можна нехтувати. Надіюся, що наша Паризька єпархія буде стимулювати й заохочувати таке осмислення спадщини як загальноєвропейської, так й української діаспори, до чого закликав нас і блаженніший Святослав. і вірю, що налагодяться тісні зв’язки як з інституціями діаспори, так і з українськими науково-освітніми закладами. Під цим оглядом бачимо добрий розвиток Українського інституту в Лондоні, де йдуть історичні, загальнокультурні й соціально-політичні дискусії. Бачимо, як набирає нових обертів діяльність Українського Вільного університету в Мюнхені. У Кембриджському університеті також успішно розвивається україністика. А загалом я відчуваю певну послідовність і системність розвитку україністики у світі. Наше покликання полягає в тому, щоб підтримувати діалог між українськими інституціями, також до нього долучати Український центр у Римі, де є інститут святого Климента, матірний УКУ, який заснував Патріарх Йосиф. Сьогодні маємо 1 млн. 500 тисяч українських іммігрантів у Західній Європі. Вже родиться друге покоління, і багато хто з них залишиться там назавжди, вони вже творять літературу, мають свої субкультури. і, звісно, мусять плекати свою національну, культурну й духовну ідентичністьѕ

– В есхатологічному вимірі важливі три речі: те, що було до нас, що маємо нині, і те, з чим ідемо у майбутнє. Пригадую нашу першу зустріч у катедрі івано-Франківська 20 років тому. Ви тоді зауважили, що час перекладу на українську мову величезної спадщини грецьких та латинських святих отців, зокрема 383 томів «Патрології» абата Міня ще не настав. А сьогодні?

— Спеціалістів, які це можуть робити, ми вже маємо. Вони успішно перекладають не тільки святоотцівські тексти, а й Платона та інших стародавніх філософів. Тобто наші молоді науковці тепер успішно перекладають Отців Церкви з латинської й грецької. Цей процес вже почався, і, очевидно, він триватиме довго, бо ця праця кропітка, вимагає багато зусиль, ретельних досліджень і, звісно, відповідних коштів.

– Перед зреченням Папи відбувся архієрейський собор РПЦ в Росії, де порушено низку дражливих моментів щодо УГКЦ, які тривожать багатьох аналітиків…

— З моєї точки зору, є дуже багато перспективних підходів, які можна вибирати в діалозі й поглядах на наші церковні справи. Діалектика з російським православ’ям для мене сьогодні не є найважливішою чи найцікавішою, а передовсім не найпліднішою. Важливіше зосередитися на сфері наукових інтересів, соціальних програм та інших ініціатив, які можуть принести справді добрий результат для всіх. Думаю, що нам потрібно плекати чітку вільну, творчу і плідну внутрішню тотожність, а не фокусувати свої зусилля й активність на питаннях зовнішньої небезпеки. Не жити в страху, а жити як вільні діти Божі, з певністю, що Господь благословить наш нарід, нашу культуру, нашу Церкву, тому що Він любить усіх людей без винятку. Тобто та чи інша ситуативна перспектива ззовні не повинна зумовлювати ні наш настрій, ні нашу стратегію.

– Повернемося до простих людей, які виїжджають з України. Цвіт нації покидає рідний край. Йде тиха війна зі своїм народом. Наша Церква — чи не єдина інституція в державі, яка намагається згладити ці суперечності та якось зарадити їм. У чому бачите місію Церкви під цим оглядом?

— Це є велика драма і велика трагедія нашого народу. Виїхати за кордон вимагає великого зусилля, отже, виїжджають передовсім ініціативні особистості. і країна через це багато тратить, від цього нашим коштом збагачуються чужі нації й країни. Сьогодні виїжджають не з добра, бо реально відчувають, що можуть краще реалізувати свої Богом дані таланти поза Україною. Це ще є і причиною великої деморалізації серед молодих людей, що розчаровуються у своєму народі, в своїй культурі і в своїй тотожності. Отже, місія УГКЦ як у Парижі, так і в інших поселеннях, — ставати найпотужнішим чинником об’єднання української спільноти. і своєрідним джерелом моральної наснаги.

З другого боку, бачимо, що влада належно не дбає про власних громадян, а часто гнітить їх. Годі сподіватись на кардинальні зміни без міцного громадянського суспільства. А УГКЦ є чи не найпотужнішим чинником у творенні цього нового громадянського суспільства, яке з великим трудом формується.

Ми переживаємо великі втрати, але водночас боремося. Я лишаюся при тій гадці й живу надією, що та темнота, через яку український нарід перейшов у минулому столітті і яка існує ще дотепер у незалежній Україні, розсіється. Не маю якоїсь нової ідеальної форми чи проекту виходу з неї, але твердо знаю, що потрібно йти і не зупинятися. Нам потрібно черпати наснагу від волі й чину наших попередників, які йшли вперед у набагато складніших обставинах.

Джерело: Галичина