Інтерв’ю з владикою Борисом (Ґудзяком), Єпархом Паризьким для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу, який поділився своїми думками про особливості єпископського служіння для вірних УГКЦ, котрі проживають закордоном.

Ваше преосвященство, які виклики поставали під час вашого нового єпископського служіння для українських емігрантів?

Як кожен переселенець, на особистому рівні я зустрівся з новою культурою, з цілком іншим способом життя. Виростав я в Америці, вчився пя’ть років в Італії, жив у Польщі, в Радянському Союзі в Україні, а Франція – це вже щось інше. Приходиться працювати в Бельгії, душпастирство є також у Швейцарії, треба нам в Голландії розвинути душпастирство. Це як блок – різний контекст, а в ньому ще є підрозділи відмінностей. І це для п’ятдесятилітньої людини не просто. Тож я розумію, в якому становищі перебувають наші заробітчани, наші нові іммігранти. Зрештою, я дитина іммігрантів. І цей процес для мене ще триває, мені треба працювати над вдосконаленням французької мови, вивчанням звичаїв. Французький соціальний протокол є дуже тонкий: французи тобі не скажуть, коли ти щось зробив не так, але це все фіксується.

Щодо душпастирства, я дуже натхненний молитвою і літургійним життям нашої парафії при катедрі в Парижі. З людьми добре молитися, вони гарно співають, самуїлкою, хором. Я дуже добре чуюся як літургісант, як служитель Божественної Літургії в нашій церкві. Ми мали дві тисячі людей в церкві на Великдень на різних Богослужіннях, в церкві чи під церквою, бо церковця наша мала, на 250 людей.

У різних місцях нам треба працювати індивідуально, шукати кожну українську душу, і тут треба мати різний підхід у різних наших середовищах. Був я свідком поділів у діаспорі, які ще мають давніші політичні коріння, те, що залишила боротьба між бандерівцями і мельниківцями в повоєнний період. Це стосується попередніх поколінь емігрантів, які виїхали після Другої світової війни. Натрапляю на поділи між тією еміграцією і новою. І маю справу, на жаль, із тим, що часто характеризує нашу історію – ці різні міжусобиці. Не раз підходять люди і кажуть: “Вважай на того”, “Не говори з тим”. А потім той самий приходить і наговорює на першого. Це є, напевно, характерно для нас, “двоногих”, ми слабкі, а українці мають особливу схильність створити, наприклад, три партії там, де їх двоє. І це такі певні наші громадські, спільнотні виклики.

Зустрівся я з інфраструктурною убогістю. Ми не маємо своїх церков, ми не маємо своїх приміщень для школи, для катехизацій, для зустрічей з молоддю.

Скільки храмів належать Українській Греко-Католицькій Церкві на території вашої єпархії?

Ми маємо церкву в Люрді, маємо церкву біля Парижа. В Парижі наша катедра не є нашою власністю, ми її отримуємо від французів вже 70 років. Є ще поодинокі церкви і каплиці у Франції та в Бельгії. У Швейцарії ми не маємо жодного квадратного метра. Зараз у Голландії ми не маємо активного священика, активного душпастирства. І це виклик.

Тут європейська діаспора відрізняється від північноамериканської: на це є певні об’єктивні причини. Богу дякувати, римо-католики в різних країнах виявляли і виявляють нам гостинність і ми правимо в їхніх храмах, використовуємо їхні приміщення. Але, можливо, нам треба подумати над тим, чи не краще самим ставати господарями. Зрештою, дехто є вже у третьому поколінні в цих наших церквах в Західній Європі.

Є мовні виклики. Я думаю, що нам треба почати вживати в Парижі французьку мову. Бо ми християни і маємо перший обов’язок обслуговувати дітей нашої Церкви: це є українці, але наша Церква також має мати місію. Я вважаю так: якщо не буде різних рас і різних націй у нашій Церкві, ми щось обмежуємо.

Як би ви могли охарактеризувати місію УГКЦ щодо представників інших націй?

 Я думаю, що так само, як апостоли євреї з Палестини, із Святої Землі, ішли до всіх народів, так і ми, хрещені християни, повинні бути відкритими до всіх народів. Чому ірландці, італійці, чи поляки є місіонерами в Африці, в Південній Америці, в Китаю? Ми також повинні мати ту місійність, там, де ми є, і також ми, можливо, повинні кудись іти з місією. Я переконаний, що наш обряд є особливо багатий і відповідає на певні питання постмодерної доби, коли молоді люди мають скепсис до наративів, до великих ідей, які інколи стають ідеологіями, люди, які шукають, наприклад, краси. Не дивно, що багато духовних книжок на Заході мають на обкладинках ікону. Ікона – це символічний підхід, це не суто раціональний, ідейний чи ідеологічний підхід. І в нас спів, ікона, літургічна хореографія, хоровід, тобто процесія, або, так би мовити, парад – це такі засоби, які можуть промовляти до багатьох людей і до багатьох народів.

Які духовні потреби має віруюча людина, яка перебуває далеко від рідної землі?

Вважаю, що в Церкві є багато людей, бо вони потребують кудись належати. Вони, так би мовити, вирвані з корінням із своєї культури, і є питання, до кого вони належать. І Церква дає їм ту приналежність, яка є глибоко духовна, але також має культурний вимір: своя мова, свої звичаї, свій стиль, свій спосіб усмішки – це дуже важливо. Ми бачимо, як після Богослужінь люди надовго лишаються і спілкуються в церкві, під церквою, тому що Церква – це те місце, де вони можуть знайти відповідь на це культурне тяготіння. І це є щось дуже важливе.

Я надіюся, що наша Церква також помагає і помагатиме нашим вірним інтерпретувати знаки часу, інтерпретувати цю культуру, в якій вони живуть: чи це французька, бельгійська, нідерландська… Бо ця культура сьогодні переживає кризу. Ця культура, наприклад, не цінує дитини, не цінує подружжя. Глобальна сучасна культура щоразу менше цінує реальне особисте спілкування. Є віртуальність, є гіперстимуляція екрану, і сьогодні багатьом непросто сісти і дивитися одне одному в очі, сісти за столом, поділитися піцою, без того щоб миготів якийсь телевізор. Це спілкування, яке є для нас антропологічним законом, воно перекреслюється, і людина в тому розгублюється. І що стається, чому це стається, як протидіяти небажаним процесам, як сприяти життєдайним процесам? Це повинна бути наука і підказка Церкви для вірних.

Як владика Борис (Ґудзяк) бачить можливість співіснування почуття приналежності до українського народу з інтеграцією в суспільство, в якому проживає емігрант?

За що я батькам дуже вдячний і що, вважаю, дуже важливо плекати – це почуття власної гідності. Дуже часто іммігранти, з певних об’єктивних, але також і суб’єктивних причин, почуваються вторинними, другосортними, мають глибоке почуття меншовартості. І ця меншовартість обтяжує, це комплекс, який викривлює, через який людина корчиться. Іншість дуже часто сприймається більшістю із скепсисом чи навіть агресивно. І перед тим скепсисом, а тим більше перед агресією ми себе захищаємо і закриваємо, ми не є вповні вільні. Ми бачимо, як багато людей соромляться України, соромляться того, що в Україні відбувається. Більше ніж половина, може дві третини молодих українців в Україні сьогодні декларують, що за першої нагоди виїхали б з України. Отже, вони виїжджають, бо не хочуть того, що є в Україні, а виїхавши, хочуть це забути. Але це їхнє, це частиною їхнього ДНК, їхньої плоті. І коли ти перекреслюєш самого себе – свою мову, свою культуру, свою історію, відбувається певне автокаліцтво. І зрозуміти це, зберігати критичну позицію до своїх народних, національних пороків, але лишитися гідною людиною – це непростий виклик. І, на мою думку, Церква повинна допомагати людям у цьому самостановленні.

Я дуже батькам вдячний за це. Вони не говорили “Будь гідним” чи “Знай свою гідність”, а передавали це якось цілісно, акцентуючи на всьому українському не в протиставленні, а в симфонії з навколишнім, зовнішнім світом. Був період, коли я був підлітком, я сердився на батьків, що вони мене назвали Борисом. У місті, де мешкало двісті тисяч людей, я був єдиний Борис. В Україні Борисів мало, є Борис Абрамович, Борис Давидович, церков Святих Бориса і Гліба ми не маємо, але у Франції скоро будемо мати. Отже, були такі моменти, але тепер я бачу, що ім’я Борис – це візитна картка, бо як я назвуся десь Борис, наприклад, тут було сто єпископів у школі нових єпископів, а Борис єдиний, і як я себе представив “Борис з Парижа”, це запам’ятовується. Ми повинні розуміти, що наша іншість і наша слабкість є тим, де Господь нас буде благословити. Це принцип, який святий. Павло підкреслює: “Я сильний там, де я слабкий, бо там, де я слабкий, там працює Господь”. І побачите, що різні наші немочі і навіть наші пороки є там, де проявиться Божа благодать. От це є ключ нашої гідності, а не якесь автозвеличування, чи «випендрювання», у своїй українській, греко-католицькій чи іншій ідентичності.

Господь наш воплотився в певний час, в певному місці, з певною мовою і з певною культурою, тим Він освятив конкретність, конкретність кожної людини, і кожна мова, кожна культура є гідна, Богом створена, Богом дана. І коли ми шануємо себе, ми також шануємо і інших, і відбувається тоді злагода між різними: постає зацікавленість, захоплення красою іншого при шануванні свого. Тепер ми будемо, надіюся, з великою увагою читати Шевченка в цьому ювілейному році, оце глибоке: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь”, – є дуже важливим для іммігрантів.

Проблема нової української трудової еміграції є викликом для всього українського суспільства. Ця проблема особливо стосується подружжя і дітей. Як Церква в Україні намагається відповісти на цю проблему?

Багато ще в нас попереду. Це дуже нові питання, нові проблеми. Ця відстань є фізично великою, з другого боку, існує віртуальний контакт. Колись, навіть на відстані, соціальні табу стримували від певної поведінки, колись одружена жінка не могла собі публічно дозволити той чи інший крок; батька також більше стримувала загальносуспільна настанова і думка. Сьогодні в цій розгнузданості, яка запанувала після шістдесятих років, після сексуальної революції, яка також принесла певні позитивні плоди, наприклад скріпилося певне розуміння гідності жінки, – але все це є дуже новим і свіжим викликом. Ця еміграція відрізняється від всіх попередніх, і годі щоб Церква мала якусь “магічну паличку”, якийсь метод, який здатний уповні відповісти відразу на цей виклик, немає якогось “Нескафе” – порошок, кип’яток і задоволення. Взагалі, щодо всіх питань – соціальних, родинних, політичних і тих, що стосуються корупції – як Церква працює? Церква старається виковувати цілісну людину. Систематична релігійна практика, молитва зранку і звечора, участь у Богослужіннях, приймання Святого Причастя, Сповідь – це засоби, і якщо вони практикуються систематично, то дають силу у періодах спокуси чи упадку, у моментах особливого виклику. Отже, все життя Церкви є певною відповіддю на всі людські виклики. Очевидно, це дуже добре, що з’являються тепер молоді спеціалісти, які вчаться в різних програмах – душпастирських, комунікаційних, психологічних, богословських – і ці відповіді, ці методології крок за кроком формуються. На жаль, для багатьох бракує цієї здатності відповісти, цієї опіки, і люди дуже терплять, передусім діти.

Владика Борис і сам є дитиною українських емігрантів… Чи цей досвід якимось чином впливає на його теперішнє єпископське служіння серед емігрантів?

В кожній мікросекунді. Я є тим, ким є, через цей досвід. Богу дякувати, що я більш-менш володію українською мовою, є ціла низка навичок. У нашій сім’ї збереглися певні жести, певні відривки, рефлекси, які затратилися в Україні тому, що ми жили не під радянським режимом, і певні традиції, як релігійні, так і національні, народні, можна було зберігати. Наприклад, як позначався час: моя мама на Йордан позначала вікна солом’яними хрестиками. Вона розказувала мені, що, ріжучи хліб, треба хрестити його (не знаю, чи завжди це робила, бо не дивився, як вона ріже хліб). Якщо хліб упав на землю, його піднімали і цілували. Багато таких непомітних жестів, сакраментальних настанов мені передавала родинна обстановка, і наша Церква, і школа іконознавства, і молодіжна організація “Пласт” – за це я їм дуже вдячний і це допомагає якось передавати пережиття Бога в нашому житті тут і тепер.

Чим відрізняється еміграція попередніх сторіч від нової трудової міграції?

Своєю історичною епохою. Це дві різні епохи і різний досвід. Попередні еміграції, на загал, не мали стільки високоосвічених людей. Однак у них була доволі традиційна, а тому чітка релігійна і національна ідентичність. Адже в 20-30-х роках у Західній Україні національна свідомість стрімко зростала. Над цією попередньою еміграцією тяжіло почуття відповідальності за Україну. Не було Української держави. “Мій брат, чи сестра в Сибіру, хтось інший загинув в УПА, а я тут вільний в Америці, чи в Німеччині, чи в Англії”, – або: “Чому я можу, а мої не можуть. Значить, я тоді мушу. Я мушу це все зберігати, мушу боротися за свободу народу і Церкви”. Було відчуття вини.

Сьогоднішній емігрант виїжджає з незалежної України. З різних причин це почуття відповідальності за Україну, за її свободу є іншим. Має певний вплив і не одне десятиліття радянського виховання. Але я бачу, що багато нових емігрантів є більш підприємливими, розпочинають власну справу. У попередній еміграції підприємців було дуже мало. Іншими словами, є і позитивні, і негативні відмінності. Але, я думаю, що певною мірою з громадського боку для нових емігрантів є більше викликів, оскільки вони чи їхні батьки пережили ці неймовірні травми тоталітарних режимів протягом ХХ століття на нашій землі. Те, що в Україні було вбито чи виморено голодом 15 мільйонів людей (такий злочин і такий великий гріх!), не може не мати соціальних наслідків. У цьому брало участь дуже багато людей. І цей порок тяжить над нами, він спричинив велику недовіру між людьми. Батьки вчили дітей удома: “Ти можеш думати одне, але цього не говори, ти говори щось інше. А якщо ти щось одне говориш, роби ще щось третє”. Павлик Морозов був героєм, якого ставили за приклад усім молодим, зокрема й молодим українцям. У Львові і у всіх більших містах була вулиця Павлика Морозова. Що зробив Павлик Морозов? Він, згідно з радянською легендою, здав свого батька до НКВД. Отже, приклад для дитини був: “Ти маєш здати навіть свого батька”. Тобто всі цінності, навіть найсвятіші стосунки між батьками і дітьми, роз’їдалися кислотою цієї ідеології. І не дивно, що бракує довіри між людьми. Тому корупція процвітає, тому наша політика така травмована. Це зцілювати непросто, і це переноситься також на наші поселення.

Які плани на майбутнє вашої єпархії?

У нашій єпархії (ми в січні стали єпархією) ми відважилися на щось таке, чого ще не пробував ніхто в нашій Церкві, – ми проводимо аудит. Стараємося оцінити принаймні в загальному душпастирський, канонічний, матеріальний, юридичний (щодо державних законів нашої нерухомості) і фінансовий стан єпархії. Це тривалий процес, який, сподіваюся, завершиться наприкінці цього року. Ми з’ясуємо, якими є наші найбільші виклики, потреби і проблеми. І дуже важливо, на мою думку, визначити пріоритети, щоб робити те, що найважливіше. Є одна настанова (базова), яка навіть не потребує аудиту: я б дуже хотів, щоб у нас всюди була гарна Літургія, щоб ми приходили до церкви і відчували таїнство, щоб обряд був повний, щоб спів був гарний, щоб була гарна іконографія. Це для нашого народу  важливо. Я побачив вже цього року, що наша праця над обрядом, над Богослужіннями (урочисті Літургії Різдва, Богоявлення, багатство наших богослужінь Страсного тижня і Великодня, наші дві великі Служби Божі в Нотр-Дам-де-Парі) — духовно зарядили нашу громаду.

Я б хотів, щоб була прозорість в адміністрації, у фінансах. Робота Українського католицького університеті, який сьогодні налічує 420 працівників, є прозорою. Шістдесят із тих працівників складають бюджет. Якщо стільки людей знає бюджет, то можна собі сказати, що всі знають бюджет — це не характерно для українських інституцій ні в Україні, ні в діаспорі. Коли люди не знають про такі речі, зароджується сумнів і скепсис. А це створює бар’єр у стосунках. Як доходити до спільної відповідальності? Це не просто. Але я переконаний, що в громаді є багато людей, які вміють робити різні речі краще від мене: і священики, і миряни, і мирянки. Я б хотів трішки тягаря зі себе скинути, ним поділитися. І я буду вимагати цього від людей, адже коли ти він когось вимагаєш, очікуєш, то визнаєш його гідність. Від кого ти не вимагаєш, правдоподібно, вважаєш, що він не може. А якщо він може і ця можливість реалізується, людина процвітає. Отже, я б хотів, аби було свідоме зріле духовне життя членів нашої єпархії.

На завершення просимо звернутися до слухачів.

Я хочу запросити всіх, хто буде 17 листопада в Парижі, о 3:30 в Нотр-Дам-де-Парі долучитися до нашої спільної молитви за жертв Голодомору. Крім того, запрошую до нашого катедрального собору в Парижі, де відправляють дуже гарні Богослужіння. Сподіваюся, що ми в Західній Європі будемо зустрічатися, що ми будемо їздити одні до одних, подібно як ми з Парижа приїхали на благословення відновленого собору Святої Софії в Римі минулого жовтня, як їдуть з Італії та Іспанії до Люрда. У цей час еміграції, віртуальних стосунків і глобалізації, на мою думку, паломництво і процесія “до”, процесія “з кимось і до когось” – буде мати велике значення. І тому такі радіопередачі, які нас єднають, дуже важливі.

Розмовляла Світлана Духович.

Джерело: Радіо Ватикан