Приїхавши до України, я взяв участь в синоді єпископів, вперше увійшов у спільноту українського єпископату. Мені дуже цікаво було порівняти, відчути ту внутрішню динаміку, ту структуру, а відтак і ті питання, які перед собою сьогодні ставить Церква. Що мене вразило? Те, що Блаженніший на синоді перед єпископами і перед цілою Церквою порушив дуже цікаву проблему. Я думаю, що відповідь ми будемо шукати разом, принаймні кілька наступних років. Було сказано що, по-перше, сьогодні наша Церква Українська, Греко-Католицька Церква, є глобальною Церквою. Такий дуже цікавий термін. Чую, що багато владик цей термін вже повторюють на різних зустрічах, в різних середовищах. Що це означає? Що ми є не лише Церква якогось одного регіону Земної кулі, наша Церква є рідною для християн у цілому світі. Така наша теперішня присутність виходить поза рамки канонічного права. Сьогодні докінця невідомо, якою ця Церква має бути, як вона має функціонувати поза межами своєї канонічної території. Блаженніший поставив питання або завдання перед богословами, перед тими, що займаються богословською наукою. Це питання звучало так: те, що ми сьогодні існуємо як глобальна Церква у цілому світі — це є Божа воля. Тепер дуже цікаве питання: що вона для нас означає? Воно провокує замислитися, як Церква є присутня, які вона культурні тенденції охоплює, як вона живе, як вона функціонує як одне-єдине тіло. Один з викликів цієї глобальної Церкви — це збереження її внутрішньої єдності. Мені дуже цікаво було відчути, як наші владики з-поза України дуже болючо реагували на фрази: Церква в Україні і на поселенні. Десь так ми відчуваємо, що ми є одна-єдина Церква, хоча можливо живемо в різних середовищах.

Говорячи про нашу єпархію в Арґентині, я можу посвідчити, що історія, сучасність і майбутнє нашої Церкви в Аргентині залежить від того, наскільки ми відчуємо себе частиною тої глобальної Церкви. Відчувається велика потреба бути в єдності з Церквою в Україні, а відтак по цілому світу. Можливо ми ще самі не знаємо, як оце відчуття потреби сконкретизувати в різних чітких програмах дій, чіткої співпраці. Це можливо ще питання майбутнього, але сьогодні відчуваємо, що наше нинішнє існування чи майбутнє залежить від того, наскільки повнокровно ми будемо жити, від внутрішньої єдності нашої Церкви в цілому світі. Мені дуже цікаво було чути, як Блаженніший говорив, якою є сьогодні і буде завтра роль патріарха в тій глобальній Церкві. Блаженніший розповів таку цікаву історію, що він, ще будучи священиком, в Сполучених Штатах написав одну статтю в якомусь бюлетні, де говорив, між іншим, про “якусь там єпарахію в Бразилії”, навіть докінця не знав, в якому місці є осідок єпископа. Написав: в Ріо-де-Женейро є осідок нашого єпископа. Відтак він отримав цілу серію різних критик, що це цілком не так, що це провінція Парара і місто Прудентрополь, де є осідок нашого єпископа. Але думаю: сьогодні небагато в Україні скаже, скільки українських владик є в Бразилії. Саме через це, що і митрополит Андрей Шептицький, і патріарх Йосиф Сліпий відвідував ці громади. Він у своїй особі часто був голосом тих громад в такому ширшому, глобальному масштабі. Саме тоді Церква починала зростати і розуміти, що ми маємо, скажімо, братів і сестер можливо там, де сьогодні до кінця не є присутні своєю церковною свідомістю. Ось кілька таких практичних вислідів такої практичної свідомості. Наша єпархія в Арґентині минулого року святкувала 30-ліття свого заснування. Історія її була така дуже цікава. Відразу після Другого Ватиканського собору владика Андрій Сапеляк приїхав як апостольський візитатор для українців, фактично був безправним єпископом. Так ми сьогодні відчуваємо, які труднощі має владика Діонізій Ляхович в Західній Європі як візитатор для українців там, де ми не маємо своїх церковних структур, як важко йому надавати реальну опіку тим людям. Я тільки можу собі уявити, як важко було владиці Андрієві як візитаторові в Арґентині. (…) Потрохи-потрохи структура почала розвиватися. У 1968 році був створений екзархат, а в 1978 році була створена єпархія, вже тоді перейшли на цілком інший рівень життя і існування. Хоча наша єпархія не має своєї якоїсь такої управності, ми є за канонічним статусом суфраганами єпископа латинського Буенос-Айреса. Я думаю, що в Арґентині ми є в кращому становищі. Чому? Тому що в лоні єпископської конференції східні Церкви мають свою як би підструктуру, маємо свою комісію для східних Церков. Хоча ніякої такої активності східні Церкви не проявляють, ми фактично маємо якесь об’єднання, якесь тіло. Крім нашої єпархії є ще єпархія маронітів, мають свого єпископа-ординарія, мелхітів і вірменів, хоча єпископ вірменський тепер перебуває в Бразилії, оскільки його єпархія включає всю Латинську Америку, починаючи від Вогняної Землі, закінчуючи Мексикою. Він тепер мусить перебувати в Бразилії, тому що в Бразилії немає священика, а в Арґентині є. Таким чином один священик вірменський опікується громадою в Арґентині, а він як єпископ виконує функції пароха на цілу Бразилію і на інші території. (…)

Наша присутність є дуже цікавою, історії дуже цікаві. На сьогоднішній день, скажімо, ми, як східна єпархія між іншими єпархіями східних Церков, є найчисленнішими і найсильнішими, хоча перебуваємо в такому стані, який потребує невідкладної реанімації, можна так сказати. (…) Отже першими кроками єпископа є (я почуваю себе, як колись в подібних ситуаціях в реанімаційному відділенні) потреба рятувати. Але я думаю, що такий стан нашої єпархії пов’язаний з тим, що десь протягом останніх 20 років, коли Церква в Україні пережила величезний такий вибух, колосальний такий розвиток, як ми тепер можемо побачити, Церква в Арґентині, можна сказати, перестала живо спілкуватися з Українською Церквою. Наші люди мені говорили: от Церква в Україні воскресла, 20 років тому, ми сподіваємося, що це воскресіння хвилею накінець вже дійде аж до Південно-Американського континенту.

Сьогодні в Арґентині, будемо говорити Арґентина-Бразилія, є приблизно однакова кількість наших людей. В Арґентині за соціологоічними даними мешкає близько 400 тисяч українців, хоча тих, які коли-небудь офіційно попали в поле зору наших офіційних структур (як подана інформація до Ватикану), є 160 тисяч. Реально тих, які сьогодні є живими членами Церкви, набагато менше. Основна причина – це те, що ми дійсно розпорошені, сьогодні наша структура церковна не може дати належної душпастирської опіки нашим людям. Ми маємо 2 цілком різних пасторальних контексти. Якщо взяти Бразилію, а Бразилія сьогодні має подібну кількість вірних, як Арґентина, має 85 священиків, має близько, якщо я не помиляюся, 300-от сестер, провінція сестер-служебниць в Бразилії є найбільшою їхньою провінцією в світі. Є 2 українські семінарії в Бразилії, одна василіянська семінарія для монашого вишколу, інша є світська семінарія. В цій світській семінарії, як мені говорив владика Володимир Ковбич, є тільки троє семінаристів на сьогоднішній день. Але тим не менше кількість священиків є вражаючою. Ми маємо 17 священиків. (…)

Сімнадцять священиків, які фактично для того, щоби бути присутніми між нашими людьми, долають кожного тижня сотні кілометрів. Отець, який помер, ще у жовтні, проїжджав сотні кілометрів служити Літургії для наших людей. Ми маємо структурально в Арґентині 9 парохій. Але парохія в Арґентині — це є цілком інша реалія і структура, ніж парохія в Україні. Парохія означає, що є одна церква центральна матірна, і довкола може бути до 20 церков, каплиць, які належать до однієї парохії. Наприклад на півночі Арґентини ми маємо в такий спосіб поселених українців, які називаються колоніями. Якщо, наприклад, колись побачите таку фотографію церкви на колонії, то церква стоїть серед поля і довкола, скільки оком кинь, не видно жодної хати. Таке враження, що церква стоїть в пустелі. Як воно творилося? Коли українці почали туди приїжджати, їх почали розселяти, наприклад, 20-ть родин поселили в одній колонії і кожна родина отримала по 35 гектарів землі. Це означає, що це територія лісу, який люди повинні були вирубати, обробити землю, а інша родина живе за 60 кілометрів від цієї родини, — це колонії. Посередині колонії зазвичай стоїть церква. Церква була таким стержнем, куди ті всі люди мали можливість з’їхатися раз на тиждень і один другого побачити. Дуже часто та церква стоїть на клаптику землі, що якийсь добрий господар український подарував. (…)