Директор Школи реабілітаційної медицини УКУ Володимир Голик завершує свою працю в УКУ. Він приєднався до команди Школи 2 роки тому, а минулого року – очолив її. Це був насичений та непростий період: перехід української системи реабілітаційної медицини із санаторно-курортної на сучасну світову реабілітаційну модель є викликом для українського професійного середовища.

Яких зрушень вдалося досягти, про труднощі, найбільші успіхи і майбутні плани щодо реалізації медичної реформи – у розмові з Володимиром Голиком:

Завершився рік просвітницько-освітньої діяльності ШРМ під вашим керівництвом. Чого вдалося досягнути?

Перш за все ми виконали найголовнішу ціль – донесли інформацію про нові підходи в реабілітаційній медицині до інснуючих та майбутніх фахівців з 19 областей України. Ми промотували нові спеціальності – ерготерапевт та фізичний терапевт – через проведення відкритих лекцій, конференцій, сертифікатних тренінгів «Професіонал реабілітації», «Студентська школа» та організацію Вечірньої школи для майбутніх вступників. Тішимось, що багато наших колег змогли отримати нові знання і підвищити свій рівень кваліфікації. Так, у тренінговому навчанні взяли участь 211 осіб, у просвітницьких проектах – 912, з яких найбільше учасників було з Києва – 285, Львова – 315, Дніпра – 179 і Тернополя – 133.

Викладачами наших тренінгів були сертифіковані професіонали реабілітації з Канади, США, України та Росії. Зокрема, фізичні терапевти – Рената Роман (Канада), Оксана Буняк (США), Костянтин Калінікін (Україна) та ерготерапевти – Леслі Біркетт (Канада), Ольга Камаєва (Росія), терапевт мови та мовлення Дейдре Сперрі (Канада).

Фактично українські фахівці вже зараз можуть використовувати отримані знання у роботі з пацієнтами і надавати більш якісну допомогу як цивільному населенню, так і пораненим бійцям АТО. Також ми реалізували річний соціальний проект «Простір можливостей» з надання безкоштовних послуг з фізичної реабілітації військовим, переселенцям, їх родинам та цивільним. У рамках проекту реабілітаційну допомогу отримали 36 осіб. У цьому сенсі ми досягли своїх цілей. У реформуванні сфери охорони здоров’я Школа реабілітаційної медицини УКУ рухається паралельно з МОЗ. Ми запроваджуємо зміни і вивчаємо освітні потреби і формуємо попит на нові спеціальності.  

Завдяки праці команди у Класифікаторі професій з’явилася нова спеціальність – ерготерапія. Проте викликом залишається підготовка фахівців.  На вашу думку, скільки часу потрібно, аби вищі навчальні заклади почали навчати ерготерапетів та фізичних терапевтів за світовими стандартами?

Впродовж року ми досить ефективно співпрацювали з міжнародною професійною спільнотою Канади та США, а також з країнами Балтії. Останні мають цінний досвід з перебудови системи реабілітації з радянської моделі на нову модель відповідно до європейських стандартів. Первинна розбудова засад нової системи у наших латиських колег тривала понад 5 років.

Завдяки такій співпраці ми можемо консультуватися, як справлятися з викликами у процесі реформування і передавати цей закордонний досвід українській спільноті фахівців та адміністраторам охорони здоров’я України.

Поява нових навчальних програм в інститутах фізкультури та збільшення конкурсного набору абітурієнтів є віддзеркаленням того, що потреба у фахівцях реабілітації і потреба в їх освіті зростає. Зважаючи на статистичні дані щодо здібності закордонних програм продукувати нових фахівців з ерготерапії, розуміємо, що однієї нашої програми, звичайно, не вистачить для підготовки фахівців для всієї країні. Ми радіємо, що таких програм у майбутньому буде з’являтися  все більше і більше.

Водночас усвідомлюємо, що для підготовки якісних фахівців треба готувати власних українських вчителів фахівців з ерготерапії. Тому свою освітню діяльність ми спрямовуємо на підготовку професіоналів, які зможуть навчити наступну генерацію. Не всі з них працюватимуть у закладах охорони здоров’я, частина може залишатися викладачами і продукувати нових професіоналів. Зараз є дуже велика потреба у кваліфікованих вчителях, клінічних супервізорах.

На кадрове оновлення сфери реабілітаційної медицини може піти і 20 років. Поділюся досвідом Саманти Шанн, віце-президента Всесвітньої Федерації Ерготерапевтів, яка разом з командою розбудовувала напрямок ерготерапії у африканській країні – Уганда, де близько 60 млн. населення. Там відкрили єдину програму з ерготерапії, перший випуск якої становив 15 осіб. Вже за 15 років вони підготували близько 200 фахівців з ерготерапії.

Що більше буде програм, то більше буде фахівців. І такі навчальні програми мають відкриватися у різних регіонах України.

Балтійські країни територіально можливо прирівняти до деяких наших областей. Зважаючи на їх досвід, кожна область повинна мати якісні навчальні програми з фізичної терапії та ерготерапії. Мине кілька років, поки ми зможемо повністю забезпечити країну професіоналами реабілітації. Тому треба набратися терпіння.

Учасниками вечірньої школи «Реабілітація майбутнього» були студенти українських вишів. Як вони реагують на зміни в системі реабілітаційної медицини?

Студенти ще не відчувають цих змін. Реформування системи найбільше відчувають дорослі фахівці, які контактують з пацієнтами. Частково студенти старших курсів також можуть це відчути під час стажування в клінічних базах.

У рамках Вечірньої школи «Реабілітація майбутнього» ми здебільшого працювали зі студентами, які ще не мали контакту з клінічним середовищем. З лютого 2016 року по травень 2017 ми провели 17 лекцій  у Києві та Львові, у яких взяли участь загалом 134 учасники. Це були бакалаври 3-4 курсів таких спеціальностей, як: здоров’я людини, фізична реабілітація, корекційна освіта, психологія, студенти медичних вишів контрактної форми навчання, лікарі-інтерни, які бажають у майбутньому здобути професію ерготерапевта та фізичного терапевта.

Дуже важливо, що молодь відчула, наскільки важливо вчити англійську мову, адже більшість якісної професійної інформації можна почерпнути з англомовних джерел і навчитися практикам також можна в англомовному середовищі. Якщо ти не знаєш мови, то або користуєшся перекладачем, або взагалі не маєш доступу до цієї інформації.

Ми дали змогу студентам порівняти рівень своїх знань до початку вечірньої школи і після її завершення. Усі наші учасники відчули, яким має бути рівень знань відповідно до європейських стандартів та який вони зараз мають в українських вишах. Таке порівняння є дуже корисним, бо вказує, до чого треба рости.

А як щодо фахівців, які вже працюють? Чи готові вони підвищувати свою кваліфікацію?

Наразі це найбільш вмотивована категорія серед усіх учасників наших освітніх проектів. Вони розуміють, що таке реабілітація і застосовують набуті знання і методики в практичній діяльності. Вони першими бачать недоліки української системи реабілітації, прогалини на законодавчому рівні, усвідомлюють, якими мають бути зміни. Тож можна сказати, що вони є найбільш активними «споживачами» освітньої діяльності нашої Школи.

Які були труднощі?

Ми стикнулися з тим, що старше покоління фахівців не завжди розуміло потребу в реформування системи реабілітації. Вони роками рухалися відповідно до санаторно-курортної моделі. Європейські стандарти та вимоги, які передбачають мультидисциплінарний підхід, планування реабілітаційного процесу є для них незнайомими і незрозумілими. Частина з них є навіть опонентами реформ та будь-яких змін. Мовляв, навіщо це все потрібно, нас і так все влаштовує, традиціям не зраджують. Тому не завжди легко їх переконувати в протилежному. Вони живуть у своїй системі координат і будь-які реформи сприймають як вихід із зони комфорту, як додаткове навантаження.

Попри все, через деякий час, після проведення низки конференцій та зустрічей у регіонах вони почали йти на співпрацю, почали цікавитися новою інформацією і навіть використовувати її.  Питання «Навіщо це нам потрібно?» змінилося на «Як нам зробити краще?».

На вашу думку, якими професійними якостями має володіти фахівець реабілітаційної медицини?

Перш за все фахівець реабілітаційної медицини повинен вміти комунікувати з пацієнтом. У меншій мірі це стосується фізичних терапевтів, які зорієнтовані на рух, утримування балансу і мають розуміти кінезіологію. У більшій мірі це стосується ерготерапевтів, завдання яких вивести людину в соціум після травми. Ці фахівці поєднують у собі якості педагога, психолога, соціального працівника, адже повинні змотивувати людину до певних дій, зацікавити її діяльністю, через яку можна досягнути поставлених реабілітаційних цілей.

Щоправда, в будь-якій реабілітації важлива не лише роль фахівця, але й ініціатива пацієнта. Треба пам’ятати, що в реабілітаційному процесі немає готових рецептів. Фізична реабілітація – це не стандартна медицина, де встановлюють діагноз, призначають ліки і отримують результат.  Результат вимірюється через взаємовплив різних чинників – конкретної особи, її проблеми, середовища перебування та активної співучасті особи в реабілітаційному процесі. Щоб пацієнт отримав максимальні результати після реабілітації, треба враховувати усі ці чинники. Наразі ключова якість як фізичного терапевта, так й ерготерапевта – це аналітичний підхід до пацієнта, системне оцінювання його можливостей і проблем, постановка реабілітаційних цілей. Поки що такі компетенції не входять у набір стандартних для української системи реабілітаційної медицини. Але без планування реабілітації, без визначення конкретних цілей ми не здобудемо якісних результатів.

Які кроки ще треба зробити, щоб освіта у сфері реабілітаційної медицини відповідала західним стандартам?

Те, що ми робимо, – це перші кроки на довгій дорозі. Вже вдалося ввести нові професії, тепер якість підготовки нових фахівців буде регулюватися через ліцензування. Далі треба удосконалювати цю систему ліцензування, акредитації, звітності та оцінювання відповідно до світових стандартів. По-перше, треба готувати викладачів для освітніх програм відповідно до моделі  мультидисциплінарної команди фахівців і саме таким чином планувати реабілітаційний процес. По-друге, ми маємо втілювати поради закордонних колег щодо співвідношення теоретичного навчання фахівців із практикою на базі клінічного середовища. Це потребує певних змін в освітньому законодавстві, в системі контролю якості освітнього процесу. По-третє, треба покращити співпрацю між фахівцями медичних і немедичних спеціальностей.

Якщо програми започатковані в немедичному виші, то обов’язковою має бути  співпраця з лікарнями і реабілітаційними центрами. До навчального процесу мають долучатися професіонали медичних спеціальностей. Навпаки, якщо ж програми розвиваються у медичних закладах, де є клінічне середовище, то важливо, щоб до навчального процесу долучили фахівців немедичних спеціальностей – фізичних терапевтів та ерготерапевтів. Тобто фахівці немедичних спеціальностей мають доповнювати фахівці медичних спеціальностей. По-четверте, навчальна програма має бути змінена і доповнена модулем про постановку цілей, а цього дуже не вистачає українським вишам, які готують фахівців реабілітації.

Етап впроввадження змін у галузі реабілітаційної медицини в Україні у складі команди команди Школи реабілітації УКУ завершено. Що плануєте далі?

У рамках медичної реформи відбувається багато змін, в тому числі у реабілітаційному напрямку. Зараз формується система госпітальних округів, які потребують професіоналів реабілітації. Хочу долучитися до розбудови реабілітаційної медицини в більш глобальному масштабі і надавати методологічну допомогу новим закладам в Україні. Щоб створити нові моделі, які будуть тиражуватися по всій Україні, треба ціла команда професіоналів. Я стану одним з них і буду продовжувати підтримувати просвітницько-освітню діяльність Школи реабілітаційної медицини УКУ.

Спілкувалася Ірина Наумець

Річний звіт Школи реабілітаційної медицини УКУ можна переглянути тут