Український католицький університет у співпраці з Центром волонтерства та захисту надає підтримку цивільному населенню та військовослужбовцям у зонах бойових дій, а також вимушеним переселенцям, які перебувають у прихистках Львова. 

З початком війни за підтримки УКУ Центр волонтерства та захисту обслуговує три прихистки для вимушених переселенців у Львові, де люди зупиняються тимчасово, щоб відпочити та спланувати свій маршрут далі. Тут їх забезпечують базовими послугами та речами першої потреби: медичним супроводом (психологи, медичні працівники, педіатри), одягом, постільною білизною, побутовою технікою, трьох разовим харчуванням (близько 800 порцій щоденно), продуктами та консервами, які можуть потім приготувати самостійно. Лише за два місяці війни спільними зусиллями УКУ та центру вдалося забезпечити близько двох тисяч переселенців.

Наталя Крівуля, переселенка із Лисичанська, розповідає, що з початком повномасштабної війни росії проти Україні ситуацію в її місті можна описати одним словом –  «пекло». «Лисичанськ бомбардують з літаків, обстрілюють з мінометної зброї. Про моє місто мало що розповідають у новинах, але там немає їжі та ліків. Деяким волонтерам вдається добиратися до міста, але це дуже складно. Бомбосховищ у нас немає взагалі, лише підвали будинках, де я переховувалась разом з іншими людьми». 

Через умови, в яких просто неможливо жити, Наталя разом із донькою була змушена втікати з міста. Дорога до місця порятунку була складною, бо сім’я залишилася без коштів, їжі. Лише з трьома пересадками нарешті дісталася до Львова. Тут три дні вони були у різних прихистках, аж доки не потрапили під опіку до Центру волонтерства та захисту, де їх забезпечили всім необхідним. «Нарешті в нас все добре. Я щодня молю Бога за цих добрих людей, які нас оточують і допомагають, а також, щоб війна скоріше закінчилась».

Серед вимушених переселенців є також ті, чиє життя під обстрілами уже триває 8 років. Лідія Деміна з Мар’їнки, каже, що за стільки років місцеві жителі навіть почали звикати до пострілів. Та все змінилося 24 лютого, тоді наступальні дії ворога змусили людей покинути рідну домівку. «Стріляли так, що мені здавалося ніби з чотирьох танків одразу. Раніше ночі в нас були спокійними, стріляти тільки вдень. А тут, о шостій ранку, я схопилась спросоння і почала похапцем одягати те, що було під рукою. Щоправда напоготові завжди тримала сумку з документами. Ще не встигла добігти до погреба, як хата почала здригатися: все сипалося, летів шифер. Ці обстріли тривали п’ять годин без упину». 

Всі сусіди пані Лідії, які мали автомобілі, давно повиїжджали з села. Тоді вона і зрозуміла, що мусить діяти, тим паче, що жила одна, а обстріли тривали. Незадовго почались проблеми зі зв’язком, електрикою та водою. «Я взяла сумку і кажу: “Господи, чим мені виїхати? Нікого поблизу немає…” Тільки вийшла, ще не встигла дійти до калитки, бачу, як їде червона легкова машина. Тоді почала кричати “Візьміть!” і у відповідь почула: “Бігом!”. Не встигла ні хати замкнути, ні холодильник виключити…». 

Спершу жінка мала намір їхати до знайомої в сусіднє село, де пробула два дні. Далі почалась евакуація і вона, з речами, які встигла зібрати, просто сіла в автобус, що прямував до Краматорська. «Я їхала в нікуди, – каже Лідія Деміна – Куди люди, туди і я. Думаю, десь зупинять, на вулицю не викинуть. Так доїхала до Львова». Далі телефоном зв’язалася з пастором місцевої церкви, який допоміг з тимчасовим помешканням. Чотири доби вона прожила в його знайомих, які згодом відвезли її в прихисток. Про вдячність за дах над головою і все необхідне пані Лідія  не може говорити. Після всього пережитого замість промовистих слів у відповідь тільки сльози…

Юлія Сахарова, киянка, якій теж довелось разом із двома дітьми переїхати до Львова. Чоловік залишився воювати. «З початком війни ми переховувалися в підземному паркінгу, але довго там не витримали – всередині було холодно і сиро. Тому переїхали на дачу, з чим трохи прорахувалися, бо вона була поблизу військового аеродрому у Василькові. Там творилося жахіття. Кожної ночі над головою збивали по декілька літаків і це все палало на сусідніх ділянках. Ми прийняли рішення переїздити у Львів, де мешкали друзі. Та під одним дахом жити великій родині з гостями було затісно. Тож, коли нас запросили жити в прихисток, ми із вдячністю погодились», – розповідає Юлія.

У прихистку вона не тільки живе, а й намагається бути чимось корисною – з першого дня почала працювати на кухні. Каже, що радіє, що навіть так може чимось допомогти, аби віддячити за чудові умови, які тут отримали.

Фото: Центр волонтерства та захисту