Ярослав ГРИЦАК, історик

З перспективи Східної Європи, модернізація водночас є вестернізацією. Чи не тому в нашій культурі застряла, як цвях у домовині, думка, що він приходить із Заходу? Вже в “Повісті временних літ” він з’являється київським монахам в образі поляка (“ляха”), а в гоголівських  “Вечорах на хуторі біля Диканьки” він одягнутий як німець і ходить на тонких німецьких ніжках.
З перспективи Західної Європи, його притулком є Схід. Чеслав Мілош уперше побачив диявола наприкінці 1939 року на київському вокзалі, коли зійшов із бухарестського поїзда дорогою до Вільна, куди, як він думав, перебралася з окупованої Варшави його кохана. Чорт догнав його у Вільні на радянських танках літом 1940-го. Саме там і тоді, напише пізніше Мілош, він побачив “диявола при роботі”. І спостерігав його далі, коли, продовжуючи шукати свою кохану, перебрався з радянської зони окупації в німецьку.

Між 1914-м і 1944-м його найчастіше можна було побачити на землях між Берліном і Москвою. Тут зустрічалися й боролися між собою диявол із Заходу і диявол зі Сходу. Головними жертвами цієї боротьби були місцеві народи. Їм було що розказати про диявольську роботу. Особливо повоєнному Заходу, який, розбещений власним добробутом, перестав вірити ані в Бога, ані в диявола.

Відколи державу відокремили від церкви, політика стала улюбленим – після сексу – знаряддям диявола. Найвдалішою диявольською видумкою у ХХ столітті стала ідеологічна держава

1987 року вигнаний із комуністичної Польщі Лешек Колаковський приїхав до Гарварду прочитати лекцію “Диявол у політиці”. Охочих послухати зібралося багато, й слухали вони уважно, але не могли зрозуміти, про що власне йдеться. Сприймали назву лекції як таку собі жартівливу метафору. І лише ближче до середини виступу одного професора осяйнуло. “Я зрозумів, – прошепотів він на вухо колезі. – Він справді має на увазі диявола!”

Колаковський говорив, що відколи державу відокремили від церкви, політика стала улюбленим – після сексу – знаряддям диявола. Найвдалішою диявольською видумкою у ХХ столітті стала ідеологічна держава – держава, яка вдає, що є носієм великої істини, й в ім’я цієї істини готова мучити й навіть убивати своїх громадян.

Свою лекцію Колаковський закінчив словами: навіть коли ця держава впаде, диявол завдяки своїй кмітливості винайде щось інше. Пророчі слова. 20 років після падіння комунізму диявол знову разом із нами.
Він усюди, де топчуть людську гідність і ламають людські долі. У нас він найчастіше вдягається в мундир політика, мантію судді й форму міліціонера. У Львові перед Головним управлінням МВС стоїть пам’ятник святому Юрію, який із коня повергає списом диявола у вигляді змії. Кожен раз, коли приходжу повз нього, питаю себе: хто на цьому пам’ятнику символізує міліцію – той, що зверху, чи та, що знизу?
У кінцевому рахунку, диявол смішний і жалюгідний. Сам він нічого не може створити. Він може лише зіпсувати вже створене. Він може погубити інших. Сам же він не може спастися. Вірніше: може, якщо визнає свою нікчемність і покається.

А доки цього не сталося, не даймо йому себе опанувати. У християнстві гріхом є як надмірна надія, так і безнадійність на Боже милосердя. Подібно в політиці диявол опановує нас як у нашій одержимій вірі у справедливість, так і в протилежному переконанні, що справедливість неможлива взагалі.

Небезпека першої в тому, що кожне наше ідеальне прагнення диявол легко перетворює на свою протилежність: добре відомо, чим вимощена дорога до пекла. Друга спокуса заганяє нас у пастку цинічного релятивізму. Якщо немає ідеального добра, то, значить, немає й абсолютного зла. А якщо зло відносне, то не так важливо, чи воно більше чи менше –  головне, щоб воно було “наше”. Тим самим диявол виправдовує прихід до влади кожної нової групи негідників на підставі, що це “наші”, а не “чужі” негідники.

Щоб вигнати диявола з політики, потрібно прагнути створення влади не цілком досконалої, але захищеної громадськими інституціями і демократичними процедурами. Якщо нам це вдасться, тоді наші відносини з дияволом обмежуються до нашого особистого сумління. А це єдине поле, на якому ми справді можемо – з Божою поміччю! – його перемогти.