Чверть століття тому на політичній мапі світу з’явилася нова незалежна держава – Україна. Здійснилася заповітна мрія багатьох поколінь українців, за яку було заплачено високу ціну терпіння і жертовної боротьби. Потрібно було, однак, 22 роки і Революція Гідності, щоб наше покоління усвідомило незалежність як великий дар, як унікальну нагоду для розкріпачення нашого національного духу. За утвердження незалежності де факто, за звільнення від залежності від совка, його ідолів та ідолопоклонників наш народ заплатив жертвою Небесної сотні й оплачує її щодня дорогоцінними краплями крові на жертівнику так званої АТО. Перед нами відкрилася глибінь тої прірви, куди нас хотіли зіштовхнути. Хай воздасть Господь усім передчасно убієнним і передчасно посивілим, жертва яких в останню мить оберегла Україну!

Сьогодні скарб незалежності – в наших руках. І наше завдання – не лише оберегти його від безпосередніх зазіхань, а й пронести утвердженим у подальше майбутнє. Важливість зміцнення Української армії, реформування економіки й державного управління, системи охорони здоров’я й освіти, а також всі інші кроки з модернізації України, важко переоцінити. Проте тим, кому щодня відкривається значення духовного виміру, очевидно, що всі перелічені зусилля матимуть успіх лише тоді, коли наше суспільство морально оздоровиться, коли Божий закон замінить у наших душах ті гріховні письмена, якими захарастили їх минулі епохи.

Наше суспільство травмують не лише фантоми минулого. Світ, який зрікається Бога, стає джерелом суспільних пошестей, які так само спроможні відхилити нас від шляху створення країни, де потвердження Богом даної гідності людини буде головною метою інституцій, законів, суспільних взаємин і міжособистісної культури. Біймося симулякрів, які спотворюють суть правильних інструментів розвитку.

Україна справді мусить модернізуватися і перейняти новітні технології організації політичного життя, виробництва матеріальних благ, управління громадянським суспільством. Проте її модерність не має бути анти- чи а-релігійною. Тим більше, що в історичному сенсі модерність є наслідком усього того живого і справжнього, що було і є у християнській Церкві. Сучасна криза модерності у Європі значною мірою спричинена відірванням від християнської традиції. Незалежність дала нам можливість увійти в культурне життя світу, однак не переймаймо в нього його культурних воєн, що ранять суспільства й ділять народи.

Наша суспільна еліта має нарешті перелаштувати свій слух, щоб почути справжні болі народу. Не дай Боже підмінити це дешевим популізмом, коли політики починають підігрувати найнижчим інстинктам людей і тому насправді маніпулювати ними. Йдеться про те, що ми маємо почути біль дитячого і загалом сімейного насильства, перейнятися горем покинутих напризволяще і захованих від світу літніх людей, відчути розпач фінансово неблагополучних батьків, неспроможних прогодувати своїх дітей чи дати їм добру освіту, збагнути відчай безпритульності й сирітства. А відтак ми не повинні заощаджувати зусиль, щоб повсякчас укріплювати сім’ю й родинні зв’язки. Досить відмахуватися від Божої заповіді «любити ближнього свого», бо вже міжлюдські стосунки аж піняться від диявольської байдужості до долі наших ближніх, з якими ми є громадянами однієї вітчизни – України. Робімо все від нас залежне, щоб кожен з нас міг відчути вдячність за приналежність до нашої країни. Вчімося радіти успіхам іншого, а не пожирати одне одного із заздрості, ненависті чи впертості.

Водночас не впадаймо знову в гріхи бездержавної нації, яка занурювалась у свої кривди й не бачила ширших горизонтів. Хай не спокушає нас приваблива простота містечковості, яка відгороджує нас від світу. Так, підлегла Україна була загумінком Європи, однак призвичаєність до вторинності не личить незалежній державі. Українські Майдани засвідчили, що сильний дух, опертий на одвічні цінності, спроможний піднести нас до здійснення найвищих цивілізаційних завдань та оновити Європу. Здійсненню цих завдань заважає не географічна віддаленість, а брак духовної сили. Згадаймо простого рибалку Петра з далекої Палестини, який «голий і босий» прийшов з проповіддю про Христа у Рим і там був розп’ятий, – а вже за кілька століть це Вічне Місто стало центром світового християнства.

То ж не розтринькуймо здобуту енергію на дрібниці, на мавпування негідних зразків, на ворожнечу й взаємопоборювання, бо за нинішніх обставин це непростима глупота. Наш світ щораз більше поринає в загрозливу турбулентність, а тому щораз відчайдушніше шукає нових формул безпеки й душевного миру. Завдяки здобутій незалежності, свято якої сьогодні ми відзначаємо, вперше за тривалий історичний час Україна може стати співучасницею цього пошуку.

Не змарнуймо цієї нагоди! Разом ми зможемо багато.

Ректор о. Богдан Прах.